Закарпатські закутки. Сімейна мандрівка

Рівно 9 днів нас оточували букові ліси, луги з неймовірно м’якою і низькорослою травою (наче в маєтках англійських вельмож), гори і джерела.

Напевно, не одна українська сім’я напружено міркує, куди б то поїхати цього року в умовах обмеженого бюджету – так, щоби й відпочити гарно, і грошей багато не потратити. Особливо ж, якщо звивиклося відпочивати на закордонних курортах з їхніми “олінклюзівами”.

Тим не менше, в Україні теж є «райські» місця, де релаксу і вражень можна отримати навіть більше, ніж в Анталії чи Шарм-ель-Шейху. І точно дешевше, в чому переконалася наша сім’я. Один із таких куточків – глухий закарпатський хутір (присілок по-місцевому) Россош, що за 7 км від села Кричово Тячівського району. Село ж у свою чергу розташоване за 25 км від траси Мукачеве-Рахів.

Сім'я мандрівників

Тато

IMG_5353

Мама

IMG_9858

Марічка

Марічка
Цифри
0
кілометрів
1
днів
0
гривень

Хатинка в горах

Зупинитися можна в садибі “Гуцульська хата” – самотня дерев’яна хатина посеред букового лісу, яка, втім цілком забезпечила комфорт сім’ї з трирічною дитиною. Натрапили на неї випадково, шукаючи в неті пристанок для спокійного відпочинку далеко від цивілізації. Вибір виявився дуже вдалим, зважаючи на обсяг емоцій та вартість самого відпочинку. Щоправда, це було ще два роки тому, і зараз мабуть буде трохи дорожче.

Місцина ця ще не надто розкручена (що гарантує спокій та автентику), тому й особливого вибору садиб чи готелів там немає. Щоправда, лише 40 км – і ви на курорті Шаян!

Рівно 9 днів нас оточували букові ліси, луги з неймовірно м’якою і низькорослою травою (наче в маєтках англійських вельмож), гори і джерела. На присілку – не більше десятка хат, а їхні власники живуть тим розміреним старосвітським життям, яким жили напевно їхні предки років сто чи двісті тому.

Цей закуток ще не торкнув туристичний бум, відповідно автентика тут автентична (даруйте за тавтологію), без «карпатських» сувенірів з Китаю, садиб з вагонки і «домашньої» їжі з магазину чи вина з порошку. Тут ви матимете особливий привілей: пірнути в цю наївну і милу старосвітськість, наслухавшись хутірських історій (як трагічних, так і комічних), спогадів та роздумів.

Люди живуть тут в доволі замкнутому середовищі  – місцеві одружуються переважно одні з одними, народжують дітей і продовжують справу батьків. До школи ходять за 7 км в село – якщо дозволяє погода. Вони доволі побожні, при чому щиро, без показухи – поруч дуже багато монастирів і святинь, і майже кожна родина має свого представника в духовенстві.

Традиційне питання: чим зайнятися під час відпочинку? Тиха ностальгія проймає мене, коли згадую наш неквапний побут у цій хатині. По-перше, ночі. Вони тут направду дивовижні. Бездонне небо, вкрите зірками, містична тиша лісу і шурхіт летючих миш – вони інколи прилітають на світло. Довкола – ні душі, і перші ночі навіть трохи тривожно. Можна до безконечності сидіти на ґанку, вслухаючись у цю ніч.

 

2013-08-17 20.53.22 2013-08-17 20.54.07

 

А зранку – прогулянка по росі, кава на тому ж ґанку і сніданок. Далі можна хоч увесь день валятися на м’якій травичці, читати книгу за столом під старою грушею, покурюючи люльку або досліджувати околиці.

IMG_5323 IMG_5353

Тут нічого не відволікає і не заважає – немає людей, не чути шуму транспорту –  найближча траса – за 30 км. А хутірськими “дорогами” їздять хіба возами, або, як наш сусід – на старій “волинянці”, яка бере літр солярки на кожен кілометр. В нього їх аж дві – на випадок негоди.

 

Хоч це й “глибинка”, але дітиська завжди знайдуть собі компанію. Наша Марічка одразу потоваришувала з внуками наших найближчих сусідів (через кілометр) і вони разом доволі непогано проводили час. Що цікаво – незважаючи на спокійний відпочинок, відсутність тлуму людей, Марічка саме в цьому закутку зробила ривок у своїх мовних навиках.

Хоч як приємно годинами сидіти на ґанку чи в тіні дерев, пити каву і медитувати, все ж довкола стільки всього цікавого і мальовничого, що сидіти на місці якось не випадало. Ми чергували піші прогулянки околицями із автомобільними мандрами кілометрів так на 40-60, вертаючись на ніч “додому”.

Найперший наш маршрут – с. Малі Угольки. Це десь 4-5 км від садиби і годину неквапного ходу мальовничими околицями. Що там є цікавого? По-перше, діючий водяний млин і загата-“валило” біля нього. В тій загаті ми цілком безкоштовно організували собі з доцею СПА-процедури в крижаній гірській воді. Бадьорить неймовірно:). Мельник Василь до нашої втіхи (а особливо Марічки) запустив млин і змолов трохи зерна. Ззовні цікаво дивитися, як спочатку поволі, а далі все швидше і з гуркотом розкручується млинове колесо, яке приводить в рух мехенізми. А в середині тим часом у мішок сплеться борошно чи крупи.

Друга цікавинка – монастир св. Дмитрія. Місцеві дуже поважають цю святиню, адже там знаходяться мощі святого земляка – Йова Угольського, який заснував цей монастир і був його настоятелем. Що цікаво – цей монастир, як і багато сільських храмів – Московського патріархату. Священики переважно всі місцеві, живуть доволі скромно і в повній гармонії зі своїми парафіянами, тому в них немає якогось месіанства чи агресії до “іновірців”, як наприклад в Почаївській лаврі. Коли ми зайшли на подвір’я монастиря, до нас одразу вийшов настоятель, відчинив храм, помазав нас миром, все показав і розповів, не питаючись про конфесійну приналежність. Надвечір ми повернулись до садиби, трохи заблукавши, але нас провела на “путь істинну” одна із мешканок сусіднього хутора.
Автомобільні мандрівки всі були радіальними – ми виїжджали зранку і верталися увечері. Під’їзд до самої садиби трохи складний, до нього веде прокладена трактором дорога. Проїхати нею у погану погоду, а особливо ж седаном – нереально. Тому ми завбачливо залишали автомобіль біля будинку сусідів внизу.
Отже, автомобілем ми їздили:

  • Купатися на річку Тиса (до повороту на Шаян) – це орієнтовно 35 км від садиби;
  • В Шаян, де провели день на озері в комплексі “Силоамська купіль” – 43 км;
  • На ферму плямистих оленів в с. Іза і в саме село Іза на закупи всіляких прибамбасів із лози (все-таки, центр лозоплетіння!) – 50 км;
  • В Селиську сироварню – 18 км;
  • В музей “Хатка бабки Павліни” в с. Данилово, де жвава і цікава бабуся зібрала доволі велику колекцію всіляких старожитностей, та ще й пригостила нас дерунами – 20 км;
  • В села Данилово, Сокирниця, Стеблівка, де збереглися унікальні дерев’яні церкви –  все в межах 25 км;

 На Тисі. Як у найкращих салонах:)

Курорт Шаян та відпочинковий комплекс “Силоамська купіль”

Якщо проїхати с. Іза, видно вказівник “Оленяча ферма”. Туди обов’зяково треба завітати. Бо такої кільості рідкісних плямистих оленів ви більше ніде не побачите.

 

Мінеральне джерело

Якщо їхати дорогою від с. Кричово на присілок Россош (біля 7 км), то на півдорозі є справжнє мінеральне джерело. Воно не надто помітне з дороги, та все ж, якщо про нього знати, то можна зауважити – майже завжди там хтось набирає воду. Вода неймовірно смачна – з невеликим присмаком сірководню, але дуже м’яка. В мене навіть виробилася залежність до неї, і я ще місяць після повернення пив набрану в різні ємності воду з Кричова. Хоча такою смачною вона є лише, якщо пити одразу з свердловини. Якимось дивом там ще не збудували заводу із розливу, тому користайтеся можливістю:)

Ще трохи околиць та цікавинок

 

 

Неквапно їдучи автомобілем через село Данилово (а їхати швидко там в принципі неможливо – ями), ми випадково побачили цікаву табличку при дорозі – “Хата бабки Павліни”. Хатка виявилася музеєм. Доглядає його засновниця – бабка Павліна, яка все життя пропрацювала в місцевій бібліотеці і назбирала доволі велику колекцію всіляких старожитностей. Дуже душевна вийшла екскурсія – бабуся спершу пригостила нас дерунами (коли ми завітали, вона саме обідала), а потім все показала і розказала. Було видно, як вона переймається цією хаткою-музеєм і пишається ним. Обов’язково варта відвідати!

Про їжу, побут і сусідів

Ми одразу домовилися, що їсти готує найближча наша сусідка – пані Аня. Вона доглядає за садибою і мешкає орієнтовно за кілометр. Ця жінка щоранку і щовечора старанно носила завернуті в рушники посудини, аби не захололи страви. При чому, інколи робила це поночі, адже ми не завжди встигали повертатися за дня. Всі страви були дуже смачні, приготовані із натуральних продуктів. Магазини далеко, тому їдять те, що вигодували і виростили самі. Так ми насолоджувалися баношем, ґуркою (спеціально приготованою ковбасою), домашнім вином і навіть раками, ловити які ходили разом із зятем господині. На наше замволення пані Аня приносила молочні продукти та мед.

Я дуже шкодую, що не записав на диктофон життєві розповіді нашої сусідки. Колоритною і спершу не надто зрозумілою мовою, вона розповідала історію свого роду, яка тісно переплелася з такими ж історіями тих небагатьох родин, які ще залишилися на цьому присілку. Вона розповідала про святого Йова Угольського, який доводиться їй далеким родичем, про долі родичів і сусідів, про весілля, похорони і народження; своїми неквапними і барвистими розповідями пані Аня розкривала перед нами, чужинцями, глибокий коловорот, який вертів і далі вертить людськими долями на цьому забутому людьми хуторі. Знайшли спільну мову й діти. Наша доця із задоволенням бавилася з сусідськими внуками. Перед від’їздом, на свято Переображення, сусіди нас запросили на святковий обід.

Як вже згадувалося, у садибі є все для комфортного проживання: туалет, душ, дві спальні, їдальня, ґанок. Немає, щоправда, кухні, але за великим рахунком, її браку не відчувалося. На дворі є кухонне вогнище, тож можна робити гриль. Автомобіль краще залишати в сусідів внизу, бо є ризик, що в погану погоду, піднімаючись машиною з невисокою посадкою, можна застрягнути. Ми так і робили, а безпосередньо до садиби виїхали двічі – щоби розвантажитися і перед від’їздом. Хоча, підйом із “головної” дороги до сусідів теж не простий і не кращий, ніж до садиби – його перевага тільки в насипаному камінні, і одного разу моє Рено й на цьому підйомі забуксувало. Хоча для позашляховиків проблем не буде.

По завершенні нашого відпочинку в садибі, ми ще трохи помандрували Закарпаттям. Спочатку завітали на один день на озеро Дийда, зупинившись у Берегові в готелі “Золота пава”. Трохи поблукали Береговом, потрапивши на вуличний “щенячий розпродаж” і не потрапивши у місцевий музей, який виявився закритим.

Далі заночували в Межигір’ї, побували на водопаді Шипіт з ночівлею в с. Пилипець. Але це вже інша історія, про ці місця й так багато написано. І, зрештою, задоволені і щасливі повернулися до Львова.

Якщо ви дочитали до кінця, значить вас зацікавила наша історія найкращого відпочинку:) Тому не вагайтеся – незвідані і чарівні закутки Закарпаття будуть вас дивувати протягом всієї мандрівки, а діти будуть стрибати від щастя!

Схожі публікації

Коментувати