Апологія диких мандрів

Втекти далеко від асфальту, шуму та поспіху. Такі думки приходять в голову навіть розніженим офісним хом’ячкам, чиї уявлення про відпочинок не заходять далі, ніж олінклюзів в турецькому готелі, або в кращому випадку – готельного номера з вигодами і “з виглядом на гори”, екскурсією на найближчу галявину (яку гордо назвуть “полониною”) та фотографією з випадковим бараном, який опинився на тій таки “полонині”.

Але дикі мандри – це передусім свобода. Свобода від умовностей, відкритість на пригоди і незручності. Їх чекаєш, як святого Миколая в дитинстві, бо не знаєш наперед, що вони тобі принесуть. Я для себе сформував декілька ознак справжньої дикості, щоби, прибувши у якусь місцину, довго не думати, чи ти вже серед “природи”, чи ще в “цивілізації”.

Залізнична станція

Свобода починається із станції чи полустанку. Звичайної залізничної станції з потрісканою фарбою на старих лавках, травою, що пропросла з-поміж надщерблених плит, порожнім “залом очікування” з кількома поламаними кріслами, під трафарет написаним розкладом руху і такими ж, як ти сам пасажирами – хто з ровером, хто з величезним наплічником за спиною, і на вас трохи іронічно споглядають місцеві пасажири – і чого їм пертися в ті гори? Останній захід в інтернет, аби перевірити прогноз погоди, який втім і так не справджується, огляд спорядження і перший ковток інакшого, ніж у місті повітря – нехай із присмаком залізничних рейок і дизелю, але ти його вдихаєш в себе як причастя свободи і пригод.

Сільський магазин

Магазин у с. Руський Мочар
Магазин у с. Руський Мочар

Є ознаки відірваності від цивілізації, які промовляють до мандрівника краще, ніж Google Maps. Наприклад, сільський магазин. Обдертий, із старою вивіскою “Продукти”, затхлим повітрям в середині, де стоять давним давно збиті з дощок полиці, на яких той minimum minimorum, який так-сяк забезпечує нехитрі потреби туземців та випадкових мандрівників. До нього рідко навідуються навіть всюдисущні дистрибутори Кока-Коли і пивних брендів, тому асортимент там нехитрий і розкладений в перемішку – пиво із косами, а кока – із господарським милом. Магазин цей є водночас клубом, прес-центром та довідкою. В його напівтемному приміщенні збираються небайдужі громадяни, аби обговорити місцеві та глобальні новини, поділитися враженнями чи печалями. Їхня приземлена мова починається із біблійного “чуєте?!”. “Чуєте, в Гані всі кури поздихали. Кажуть, якась пошесть!”, або “Чули-сьте, шо казали в новинах?”. А під магазином – публічний простір, де можна неквапно випити протермінованого пива, купленого в магазині і розпитати про дорогу. Про дорогу досвідчені мандрівники питають просто так, дотримуючись неписаних традицій та з ввічливості до місцевих, бо вірити їхнім поясненням і вказівкам – собі на шкоду.

Погляд

А ще – поволі, хвилина за хвилиною, ти знову вчишся дивитися просто і вгору. Міська звичку (чи комплекс?) дивитися вниз, під ноги, на ходу обмірковуючи купу проблем, лагідно, але невблаганно знищує бездонно синє небо, яке притягує очі, наче магніт, і вони тепер приречено шукають його синяви, або ж вдивляються у задимлені гори і смереки на небокраї.

Запахи

Спочатку це буде запах станції, який потроху перейде в аромати сіна та кізяків. Ви відчуєте ці особливі аромати, коли на центральному майдані села розкоркуєте придбану в сільмазі плящину пива і неквапно вип’єте її, блаженно сдячи поруч ваших роверів та наплічників і ловлячи цікаві погляди перехожих, як людей, так і корів.

Звуки

Спочатку вухо не буде вловлювати нічого особливого. У вухах ще будуть гудіти звичні звуки трамваїв, машин, натовпу і телевізора. Але крок за кроком звуки міста змінить шум дерев, мукання корів та дзенькіт потічка. А далі – тільки шум дерев, джерел, вітру та, можливо, грому.

Комфорт

Уявлення про нього цілковито змінюється. Ти отримуєш неймовірну насолоду всього лиш змінивши мокрий одяг на сухий і зігрівшись біля вогню. Або, допавши до води після доби, проведеної на хребті, де її немає, а та вода, що була у флязі, вже випита, і більше того – з’їджені навіть вологомісткі помідори та випита плящинка з кислющим лимонним концентратом.

Але, увага, – щоби відчути все це і насолодися свободою мандрів, потрібен час. Переважно ми спресовані графіками, календарями, обов’язками і… страхом. Страхом випасти поза звичні рамки – а як же комфорт, ритм життя, плани? За день чи два ви не зможете вповні перелаштувати себе, тому, якщо хочете нового й справді незабутнього досвіду диких мандрів – плануйте хоча б 5 днів, а краще – тиждень. Традиційно, люди, які вперше йдуть в гори з наметом і спальником, проходять такі психологічні етапи мандрівки.

День 1.

Ура, круто!!! Я в горах! Яка краса! Фоткаю все довкола, веду бадьорі стріми, поки дозволяє інтернет, втішаюся “лайками” друзів, які мені заздрять. Легка і приємна втома, перший підйом, повні груди свіжого гірського повітря. Я впевнено заявляю іншим учасникам мандрівки про готовність йти ще купу кілометрів, і що це – легка прогулянка. Вперше беру участь в розбитті намету, розпалюванні вогню і приготвуванні їжі. Далі – зорі на відстані витягнутої руки, тихі розмови при ватрі, дзюркіт потічка і цвіркунів. Все – я в полоні. Я не хочу повертатися в цивілізацію.

День 2.

Неймовірний ранок і кава на вогні. Трохи ниють м’язи, але це нічого. Вперед! Я хочу пригод.

Минає кілька годин. Триває підйом. Під ногами – жереп. Починає накрапати дощ.  Цікаво, ще довго йти? Блін, хоча б якийсь привал зробили, чи що? А як далі буде погана погода – ми повернемося? Ні? Як то “ні” – то ж небезпечно! В голову лізуть різні думки: про МРТ всього організму, яке обов’язково треба зробити після повернення – бо ж від перевантаження вже певно почалися незворотні зміни в суставах і м’язах; про щораз більшу ймовірність бронхіту, а то й запалення легень – то не жарти, весь день мокнути; про звиклу гарячу ванну і зручний фотель; про змію, яка от-от виповзе, щоб мене вкусити. Нарешті привал. Вечір. Ти з виглядом заручника сидиш біля наплечників, знявши черевик і шкарпетку, виставивши ледь-ледь натерту ногу як німий докір інквізиторам. Стає себе шкода ще більше, коли друзі, замість викликати гелікоптер з рятувальниками, просто пропонують заліпити ранку лейкопластирем і братися до роботи з усіма. Все! Завтра повертаюся. Досить з мене знущань!

День 3.

Мене розбудив спів пташок і перші сонячні промені. Все тіло ниє, але вже не так, як вчора. Допоміг відпочинок і протизапальна мазь. Але одяг все ще вогкий. Взуття трохи просохло. Друзі вже приготували сніданок і кличуть мене. Знову ці кашки з пакетика. Ну ок, це вже й так останній день з ними. Обіцяли сьогодні посадити на автобус додому і не “гнати” при переході. Тут гарно, але страшенно некомфортно. Я, все-таки, дитя цивілізації.

Йти сьогодні трохи легше. По-перше, не падає дощ. По-друге, йдемо хребтом і не треба підніматися. Ранка на нозі не докучає. Ну от, роздоріжжя. Мене запитують, чи я точно хочу повернутися, бо тоді всім треба змінювати маршрут. Привал. Я сиджу замислений. Наче все не так страшно виглядає. Може, спробувати востаннє, і, в разі чого, втекти вже завтра? Добре, йдемо далі!

Вечір. Чарівний гірський вечір. Сухий одяг і шкарпетки. Потріскують дрова. Приємна втома прокочується всім тілом. І дарма, що на ньому висить трохи вже брудна футболка і не зовсім сухі штани. Думки про ванну і фотель більше не приходять. Про рятувальників – теж.

День 4.

Вночі була гроза. Довкола мокро. З труднощами розпалили вогонь! Блін, я допоміг розпалити вогонь з мокрого дерева. Раніше я таке бачив хіба що в інтернеті, де уроки виживання. Круто! Щойно ми рушили, як одяг знову став мокрим – трави, кущі, гілля дерев – все ділилося з нами своєю водою. Але нічого. В думках – знайоме відчуття блаженства, коли ти на привалі змінюєш мокрий одяг на сухий і грієшся біля вогню. Від чого в місті я отримував ще такий кайф? Нового айфона? Крафтового пива? Лайків і шерів?

Я помалу забуваю про те, що раніше називав “цивілізацією”. Дощ минув. Запекло сонце і ми скупалися у водоспаді. Спустилися в село і купили по пляшці пива і по морозиву. Знайшли місце для ночівлі. Розбили табір. Знову: зорі, вогонь, потічок і залишки мівіни.

День 5.

Останній день мандрівки. Ну як так? Чому так швидко минув час? Я вже не уявляю свого життя без цих гір, наплечника, дощу і вогню. Я не хочу повертатися, чуєте? Але, поки ще є час, я насолоджуюся. Цим ранком, залишками кави і згущівки, не до кінця просохлими черевиками і ящіркою, яка з-під сусіднього пенька наче прощається з нами.

Спуск. Село. Залізнична станція. Разом регочемо з моїх перших днів мандрів. Прибуває потяг. Запихаємо в нього свої пропахлі димом і вологою тіла разом з наплечниками. За вікном димлять гори. За якийсь час вони зникають. Наближається Місто. Привіт. Не надовго…:)

 

Схожі публікації

Коментувати