Як заростають гірські стежки, або мандрівка Турківщиною на двох колесах

Не можна сказати, що я б рекомендував роверистам повторити наш із кумом маршрут, принаймні окремі його відтинки. А все чому? Та тому, що в певний момент там закінчуються дороги, стежки, автобани та інші напрямки і починаються зарослі, які місцеві назвали “стежкою”, уточнивши при цьому, що востаннє нєю ходили років 30 тому. І ти, продираючись крізь малинник, мрієш про час, коли вже не ти ровера, а ровер тебе буде везти. Хоча, якщо не пертися шукати “стежку” через хребет від села Зубриця до села Радич (Турківського району), то мандрівка видасться дуже навіть приємною.

Наш маршрут зазнав змін вже на приміському вокзалі Львова. Обідньої електрички “Львів-Сянки” не було, тому ми взяли квитки на найближчу – до Трускавця. Чесно заплатили за багаж (велосипеди) і благополучно доїхали до курорту, який нас зустрів рясним дощем, щоправда, недовгим.

IMAG2671

Потім був підйом на перевал між Бориславом і Східницею (під дощем), спуск у Східницю і пошук місця для ночівлі.

IMAG2679
Нафтові вишки в Бориславі. Наче щось качають…

Хоч ми взяли із собою намет, та все ж під проливним дощем, яким зустріла нас Східниця, розгортати його не хотілося. Неприємно вразили місцеві – на всі наші запитання про садиби, де б можна було заночувати, вони знизували плечима або іґнорували. Заздрять власникам садиб чи недолюблюють туристів? Була вже 11 година ночі, а притулку (крім готельних номерів за 600 грн) ми так і не знайшли, колесячи Східницею наскрізь промоклі. Зрештою, надибали номер телефону на брамі, зателефонували – і, о диво, нас впустили (по 75 грн. з людини). Наступного ранку за вікном було зовсім сумно – небо затягнуте хмарами і дощ лив, не перестаючи. Тому ми ще на одну ніч залишилися у цій привітній садибі. Ввечері дощ перестав, ми трохи покаталися Східницею і спробували її знамениті води.

IMAG2708

Наступного дня (вже погожого) виїхали із Східниці в напрямку Нового Кропивника, дорогою міркуючи “куди далі”. І тут нас “біс поплутав”. На мапі село Зубриця виднілося приємною одинокою плямкою посеред лісів і гір, а від нього пунктирною лінією йшла багатообіцяюча стежина до сусіднього села Радич, з якого до Турки – рукою подати (так гласила мапа!). Тому відкинувши ідею блукання цивілізацією, ми вирушили в Зубрицю, розраховуючи сходу подолати хребет і спуститися в Радич, там заночувати, а далі продовжити мандри через Турку. Дорога від Східниці до Зубриці – доволі заплутана через численні ріки і їх притоки, повороти і мости. Тому довелося вертататися вже з дороги на Урич. Зрештою, в’їхавши у с. Рибник, далі все просто і зрозуміло. В Рибнику нас знову застав дощ, тому ми сховалися на зупинці, і аби не марнувати часу, вдарили по пиві, тим паче, що склеп (магазин) був через дорогу. Це нам додало бадьорості, але забрало мапу – в пивній ейфорії ми її забули на лавці. На GPS теж розраховувати не доводилось – раз, що портативних зарядок ми не мали, а по-друге – райончик цей будучи раєм для дауншифтерів та інших антиглобалістів, в діаметрі на 15 км від Зубриці позбавлений сигналу будь-якого мобільного оператора. Але з нами був компас та підказки аборигенів (які в кінці кінців вилізли нам боком, як завжди:).

Для ровера дорога до Зубриці – те, що треба. Покоцаний асфальт, після його закінчення – грунтова дорога з підсипкою. Перепад висот не дуже екстремальний, так, що за гарної погоди і навігації, зі Східниці до Зубриці їдеться від сили 2 години. Хоча поспішати не варто. Гарні краєвиди навколо, сільська автентика, так і запрошують зупинитися, пофоткати, випити пивка і помедитувати. Що ми й робили. Зрештою, ми не нормативи здаємо, а відпочиваємо.

Ось такий незрозумілий трон є на в’їзді в Зубрицю.

IMAG2737

Зубриця – це кінець світу, в сенсі – звиклого нам світу з мобільним зв’язком, дорогами і магазинами. Всього цього там немає. Дзвонити місцеві ходять на високу гору за кілька кілометрів від села. За магазин править стара хата однієї з господинь, де міститься склад із консерв, круп, пива, чіпсів і капусти. Відкривається він “на вимогу”.

IMAG2826
Магазин у с. Зубриця

Нам пощастило, що ми першою зустріли власне продачиню, тому трохи поповнили запаси і вивідали дорогу до Радича. Інформація про дорогу була суперечливою. Хтось казав, що проїхати там нескладно, інші ж відверто нам співчували. Ті, останні, мали рацію. Власне кажучи, оптимальним рішенням було б поколесити Зубрицею, можливо – заночувати, і повернутися до дороги на Турку. Але ми все ж вирішили повірити загубленій мапі, яка пророкувала “пунктирну” стежину через хребет до Радича. Все, що почалося згодом, до активу мандрівки можна віднести лише з огляду на факт, що ми це витримали! Пройшли руслом потічків, двічі з роверами в руках і наплечниками на крижах дерлися крутим підйомом не на той хребет, а втретє видерлися на “той”, який привів нас до густого малинника, на якому й обірвалася “стежка”. Але це було вже наступного дня.

В Зубриці ми зупинилися біля сільського клубу, який, на відміну від своїх колег в інших селах, стояв одиноко на окраїні. Там було місце для вогнища, тому ми зварили обід з “мівіни”, запарили травяного чаю із пелюсток рожі (троянди), яка росла під плотом клубу, чебрецю і м’яти.

Судячи із всього – село невпинно деградує. Поруч клубу – розвалена будівля, яку можна сприйняти за покинуте обійстя. Але це – колишній магазин. До нас завітав гість – дев’ятирічний хлопчик Михайло (Михайло Іванович, як він назвався). Розповів, що в селі є початкова школа, а в його четвертому класі вчиться аж троє(!) дітей. Далі всіх переводять до Бориславського інтернату. В сім’ї у них – семеро дітей. Всі займаються виключно господаркою, а влітку сім’я збирає гриби і ягоди, продвати які їздять у Трускавець. Із села транспорту ніякого немає, тому до дороги йдуть пішки 7 км. Взимку все замітає снігом, так, що ні пройти, ні проїхати. Ми також зустріли кількох Михайлових старших товаришів – хлопців по 12-13 років. Деякі були добряче “під мухою”.

Так сталося, що біля клюбу ми загубили компас. Зрештою, знайшли його, але це забрало трохи часу, тому вирішили вже не долати цього дня хребта. Як виявилося згодом – це було Божим втручанням, адже, якщо б ми все ж спробували надвечір йти цією “стежкою”, то невідомо, де б нас застала ніч, тим паче, що надвечір почався дощ, який падав до півночі. Під дощем довелося згадувати пластові навики розпалювати вогонь з мокрих дровеняк, що нам таки вдалося. Трохи посушили взуття і запхалися в спальники спати.

Наступного дня була мандрівка стежкою до Радича. Ну як стежкою – спершу це була грунтова дорога, яка поступово стає руслом потічка. Часто доводилося йти болотянистим берегом та переходити вбрід інші потічки. Там, де потічки розходяться, за словами місцевих, мав починатися підйом на хребет. Спершу ми помилково прийняли за підйом дорогу, яку проклали лісовози. Надзвичайно крута і посічена канавами, через що вихід на верх видався цілковитим пеклом, зважаючи, що окрім звиклого в піших мандрівках наплічника, ти ще пхаєш 15-кілограмовий ровер. Піднявшись і звірившись із компасом, ми виявили, що лісовозка веде нас у неправильному напрямку, тому спустилися вниз шукати стежку істинну між двома потічками. Але гора, яка починалася між руслами виявилася цілком неприступною не те що для роверистів, а й для піших теж – суцільні зарослі та повалені дерева. Тому, поміркувавши, ми піднялися лісовозкою вдруге. Пройшовши ще з кілометр, вперлися у вирубку, де ця дорога й закінчувалася. Тільки ліс, повалені дерева і сліди звірів. Про звірів – нам трапилися сліди лося, кабана і ведмедя. Довелося спускатися вдруге, і знову шукати цю таємничу стежку до Радича. Зрештою, пройшовши трохи по потічку, я знайшов вже добряче зарослу стежину яка й виявилася пійдомом на хребет. Знову пхання роверів, провали у болота, але з горем пополам ми таки вибралися на хребет. А далі дорога закінчилася. Будь-яка, навіть така поросла і болотиста. І почалися зарослі малини вкупі з поваленими буревіями деревами. Ми намагалися пройти траверсом, але й це було нереально. Оскільки вже починало сутеніти, було вирішено повертатися у село. Як виявилося, в цих хащах ми загубили болотник та задні маячки.

Докупивши харчів у знаменитому магазинчику, ми виїхали ближче до дороги на Турку, де й розбили намет. Трохи тривожно було на душі, оскільки ми вже два дні були “поза зоною досяжності”, тому я вирішив, незважаючи на втому, проїхатися трохи у пошуку мережі, аби дати звістку нашим сім’ям, що нас не з’їли звірі. Проїхавши дорогою кілометрів з сім, вдалося зловити сигнал на дві поділки, і провести не надто приємну розмову з дружинами – моєю і кумовою. Обіцяли нам багато всіляких неприємностей вдома, але були відчутно щасливі і заспокоєні.

Наступного дня нас очікувала приємна мандрівка гірською дорогою до залізничної станції Явора. До речі, якщо не пхатися далі Зубриці, а завітати до неї суто з екскурсійною метою, то наш маршрут є доволі цікавим і привабливим. Скажімо, на всій дорозі аж до Явори нам трапилося не більше семи атомоблілів.

Дорогою трапилася незрозуміла державна установа з фаною загадкової держави:

IMAG2848
Прапор загадкової держави

Хоча пацани мають карти цілком патріотичних кольорів

IMAG2879

А вже в самій Яворі ми знайшли досить гарний ресторанчик “Лабаз” (теж відчинився після дзвінка до господині), де нарешті поїли “людської” їжі (все дуже смачно і недорого) і відпочили в очікуванні поїзда до Львова.

Схожі публікації

Коментувати