Мої інтерв’ю

То тільки так здається – сів, побалакав, розшифрував, написав. А насправді кожна така розмова – історія. Розмов було багато, запам’яталися не всі. Але деякі інтерв’ю – перед очима, якби то було вчора:) Отже,

1. Михайло Сендак. Втрачена надія

sendakТо було літо року 2006-го. Сендак тоді ходив в опозиції до діючої влади – “любих друзів”, уособлених у його випадку покійним Петром Олійником і Мирославом Сеником. З ним я домовився про інтерв’ю, яке мало відбутися в офісі “Батьківщини” на вул. Франка на 16:00. Довго я крутився біля офісу – там був відвертий бардак, виносили якісь мішки із сміттям і ніхто не знав, коли прийде пан Сендак. Зрештою, зателефонувавши йому ще раз, я почув запевнення, що він “на під’їзді”. Партійне товариство, а з ним і пан Місько прибули в офіс після 6-ї. Традиційно Сендак грав ролю “свого хлопа”, тому запанібратськи привітавшись зі мною, почав нарікати на партійне життя, Ющенка і дороги. Саме через них, за його версією, він запізнився на інтерв’ю.

– Але я таки добре голодний. Мабуть треба щось перекусити! – заявив Михайло Дмитрович перед початком розмови.

Відверто кажучи, я втішився, оскільки теж був голодний як ніколи. Сендак щось там сказав про найближчу піцерію і я в передчутті приємних моментів став чекати на партійному коридорі. Його не було ще з півгодини. Зрештою, вийшов він і його соратники, мене запросили в авто (“не інакше, як в ресторан їдемо!” – подумав я). Проїхали недовго. Аж до монументу Слави на Стрийській. Там всі повиходили з машини, а Сендак звернувся до мене:

– Давайте десь тут на свіжому повітрі сядемо і поговоримо.

“Ах ти, жмот, – подумав я, – напевно сам натоптався канапок в офісі, тому й забув про піцерію!” Але робити було нічого. Сіли ми на гранітну основу монументу і так минула наступна година у роздумах про підлість Ющенка, корупцію Олійника і святість Юлі.

2. Роман Віктюк. Уникнути розколу

Через інтерв’ю з Віктюком наша маленька редакція журналу, який тільки недавно появився на світ, мало не розпалася.victuk Про інтерв’ю з метром домовилися на 6 січня – коли всі порядні галичани труть мак, ліплять вушка і колядують. “Пишучих” журналістів (вони ж редактори) на той час в нас було троє. Вибір невеликий. Один із нас одразу ж заявив, що інтерв’ювати Віктюка не піде, бо він “п…ар” і йому “противно” з ним говорити. Саме тоді я вперше зіткнувся гомофобією, яка, втім, швидше за все, мала цілком приземлені мотиви – нікому не хотілося тратити день святого вечора на роботу. Інший колега сказав, що на нього теж не можна розраховувати – вдома купа роботи і “мене жінка вб’є”.

Ми довго сварилися-сеперчалися, але, зрештою, на інтерв’ю довелося йти мені – оскільки я більш толерантний, і без сім’ї (на той час). Те, що я мав ще того ж дня дістатися Івано-Франківська, аби в родинному колі стрітити Різдво, було аргументом значно слабшим, ніж сексуальна орієнтація метра чи обов’язок порядного сім’янина. Чи міг я впертися і не піти? Міг. Але нічого доброго б з того не вийшло. Тому я пішов.

Інтерв’ю було призначено в ресторані “Вероніка”. Наші видавці дуже дбали про престиж видання, тому інтерв’ю з відомими особами призначали тільки в солідних закладах, чому ми, звичайно ж не опиралися. Інтерв’ю пройшло гарно, Віктюк спілкувався невимушено, інколи – дитинно. Розповів, як він мало не вкрав під час гостини в Біла Гейтса старовинну срібну ложечку, яка йому дуже сподобалася. Спам’ятала метра його супутниця, яка кивком голови звернула увагу на камери відеоспостереження (дивина у 90-ті для вихідців з СССР).

3. Іван Рудницький. Хто з нас розумний?

rudnyckyyНапевно, це інтерв’ю стало моєю першою зустріччю з цензурою. Не те, щоби у тодішньому “Поступі” (2006-й рік) її до того не було. Була, просто мене вона торкалася меншою мірою. Я працював у відділі “українських новин”, тому в “мочилово” конкурентів на мерських виборах мене особливо не заангажовували. І от, акурат за кілька тижнів перед остатточним закриттям “Поступу”, я визвався з пропозицією зробити інтерв’ю з Іваном Рудницьким (хто не в курсі – тодійшній керівник штабу Василя Куйбіди, основного конкурента Андрія Садового). Незважаючи на всю тонкість ситуації, редактор не заперечував, інтерв’ю відбулося.

Все почалося на стадії верстки. Начальство стало придиратися до слів. Найсмішніше – до слів, які реально не несли якого-небудь негативу чи позитиву, такі собі стилістичні вкраплення. Наприклад, я воював, аби залишити в тексті слова Рудницького про те, що “Куйбіда – розумна людина”. Мені доводили, що він не може бути “розумним”, оскільки спер свою кандидатську – в нас тривалий час публікувалися мабуть одні з перших розслідувань плагіату посадовців, першим з яких чисто випадково став Василь Куйбіда:). Чесно – я досі впевнений, що Куйбіда не сам писав свою роботу. Але тоді вперто захищав оригінальність переданих в інтерв’ю думок, позицію опонента, на яку він мав повне право. Тим паче, що придиралися реально до дрібниць.

4. Лесь Подерв’янський. Навігаторles_p

Їдучи на інтерв’ю до нього, я заблукав. Заїхав не туди, куди слід, а Лесь командирським басом довго скеровував мене на путь істинну. Коли я таки прибув до його майстерні (змерзлий, мокрий), першим чином запропонував коньяку. Майстерня запам’яталася довгими переходами до неї і безладом. Втім, ми доволі мило побалакали.

5. Микола Горинь. Просто пляцки

a6-img_0126Це було, напевно, найзатишніше інтерв’ю. Щойно я зайшов до його помешкання, війнуло запахом яблучного пляцка і затишком. Господарі ввічливо мене зустріли, вгостили пляцком з чаєм, а пан Микола (в домашньому одязі, з усмішкою) охоче поринув у спогади і відвертість. А що ще треба журналісту?

6. Степан Кубів. Між нами, фінансистами

Я тоді починав свій шлях фінансового журналіста. Щиро кажучи, мені подобався загадковий світ облікових ставок, ф’ючерсів, овернайтів і платіжних балансів. Але розуміння, що все ж означають ці розумні слова, а заодно й вміння передати це доступною мовою, прийде згодом. А зараз – інтерв’ю з одним із найкрутіших банкірів! Я ретельно до нього готувався, перелопатив купу інформації, і все ж в мене склалося враження, що я – неготовий. Розмова у нас відбулася в каварні “Мапа”. Але вже перші хвилини мене заспокоїли. Пан Кубів хоч і профі, однак про складні речі ми говорили доволі зрозумілою мовою, при потребі він залюбки пояснював і повторював. До речі, він тоді так і не попросив інтерв’ю на вичитку.

7. Інтерв’ю, яке не відбулося

Чесно – я вже навіть не пам’ятаю з ким. Знаю тільки, що це була якась крута ведуча з не менш крутого каналу. Цього інтерв’ю захотіли власники нашого видання. Для престижу. Вони ж і домовлялися із “звіздою”. Інтерв’ю було призначене на десяту ранку, за традицією – в хорошому ресторані (грецькому) в Києві. Там ми зустрілися з власниками і стали чекати. Наші видавці, чиї справи в ріелтерському бізнесі на той час йшли успішно, не були скупими людьми. Тому запропонували замовляти все, чого душа бажає. Однак я не замовив нічого! Не тому, що принциповий. Саме в цей час я вирішив спробувати так звану “японську дієту”. Тривати вона мала два тижні, а їсти можна було лише те, що ця дієта приписувала – там меню було розписане на кожен день. Пройшовши половину шляху, я вирішив не спокушатися егейськими смаколиками, а стійко витримати до кінця. Тому замовив собі одне лиш “Боржомі”. Власники здивувалися, але все ж щиро захоплювалися силою волі. А зірка не прийшла. Мої бізнесмени доїли грецькі страви, я допив “Боржомі”, ми прочекали ще з годину, намагалися телефонувати – все марно.

Коментувати