Про дві торби “гуманітарки” з Майдану Незалежності

Текст нижче – коментар до публікації “Кілька думок про пост-майданну Галичину”. Однак, з огляду на його обсяг та актуальність, я вирішив подати як окрему публікацію.

Будь-яка криза з погляду психології–явище позитивне, оскільки виявляє слабкі ланки й дає змогу трансформувати їх у сильні. Які уроки маємо нині?

Ще зовсім недавно здавалося: ніщо вже нас не розворушить! Але наразі дуже важко вичавити страх. Коли, скажімо, в маленькому районі кожен дорожить своїм робочим місцем, мізерною, але стабільною зарплатою, важко було очікувати, щоб майдани стали масовими, що до них долучаться службовці, які бояться втратити свої посади. Чи бізнесмени, які тремтять перед натиском контролюючих органів. Вийшли першими школярі, студенти, пенсіонери, домогосподарки, «прості» люди, як ми любимо казати. Перший Майдан у Городенці очолили священики. Але згодом до них приєдналися депутати різних рівнів, вчителі, медики, підприємці. Щоправда, хтось відкупився грошима, дав автобус чи харчі (і за те велика дяка), інші бідкалися про свої хвороби (що ж, здоров’я треба берегти). Тобто, можна знайти сто причин, щоб не поїхати на Євромайдан. І надіятися, що ІНШІ все зроблять за нас.

Але погляньмо на проблему глибше. Чи не криється за тим ще й страх перед змінами? Так, ми любимо казати, що хочемо до Європи. Що там ліпші зарплати, соціальний захист, харчі, екологія. Але тоді наші роботодавці змушені будуть платити вчасно і повною мірою податки, реєструвати своїх працівників, належним чином оцінювати їхні заслуги. Не обдурювати державу, даючи зарплату «в конвертах». І людей, полишаючи їх таким чином соціальних гарантій. Любимо казати, що в Європі нема корупції. Принаймні, не доводилося чути, що так масово закордонні чиновники вимагають хабарі, що пологи там коштують «у кишеню» п’ять тисяч гривень, а якщо ще вдовблять переляканій родині, що без кесаревого розтину не обійтися, то видоять з тисячу євро! Таке враження, що приймають пологи чи оперують доктори з оксфордівськими дипломами, раз їм треба такої от «віддяки». В асоціації з Євросоюзом треба буде дотримуватися й екологічних норм, а не, скажімо, випускати на маршрути автобуси з вичерпаним ресурсом, запихати до них пасажирів, як оселедців, травити їх вихлопними газами та російською попсою…

Список можна продовжувати й продовжувати. Писати про те, як за оренду землі розраховуються затхлою кукурудзою, як до вершкового масла додають рослинну олію. Як під маркою городенківського цукру продають зовсім інший. Як завищують гуртові ціни практично на все: іноді товар від виробника до покупця виходить удвічі-втричі дорожчим. Як навіть бабусі грішать тим, що до молока додають пральний порошок, соду, згущувачі та ще всяке тріло, щоб візуально поліпшити свій товар. Як брешуть, що картопелька нічим не кроплена, хоч насправді рясно оброблена хімічними препаратами… Як начебто добрі батьки купують своїм лінивим дітям готові домашні завдання, замінюючи таким чином увагу до школяриків та піклування. А потім везуть порося, золото, доляри до вишів. Таких чиряків кожен із нас назве десятки… В цивілізованому світі, а зокрема Євросоюзі, все це жорстко контролюється і карається. Ось де зарита собака! Ті, кому вигідна нинішня безкарність, якраз і не прагнуть до євроспільноти.

Здається, на ці граблі ми вже наступали…

Пригадується, коли в 2004 році написала матеріал «І дві торби «гуманітарки» з майдану Незалежності», публікація багатьом прихильникам “помаранчевих” не сподобалася. Адже як я посміла виносити на суд якісь внутрішні проблеми? Адже всіх майданників вважали тоді ледь не святими. А потім до редакції прибігла працівниця одного Фонду й дуже обурювалася, що ми натякнули: «контролюючі органи беруть хабарі». На злодієві, як відомо, шапка горить… Тоді більшість із нас щиро вірила, що мітинги на Майдані радикально змінять Україну. Ті, котрі їздили туди за покликом серця, були впевнені, що недарма стояли днями й ночами, обморожували ноги, переживали страх, витрачали свій час і гроші. А були й такі, що, трясучи посвідченнями учасників Помаранчевого Майдану, вимагали визнати їх революціонерами з усіма належними при цьому пільгами. Хоч, чого гріха таїти, чимало з них саме завдяки тим поїздкам дуже швидко добилися високих посад, депутатських мандатів. Але й так само стрімко зрадили ідеї, заради якої боролися. Чи й не боролися, а лише вдавали… Жаль, що втрачено так багато часу і ту віру українців та світу на кращі зміни в державі. Ти часом корупція розцвіла пишним цвітом. І партійна приналежність тут абсолютно ні до чого.

Нині переживаємо такі ж буремні часи, як і в 2004-му. І та сама холодна пора року, і гасла подібні. Ось лише наша мудра молодь відмовилася від партійної символіки. І це вселяє надію на те, що переміни таки грядуть. Тож не даймо мріям наших дітей пропасти! Хто як може: активною участю в протестах, грошима, одягом, продуктами. Чи просто кожен на своєму робочому місці. Власною гідною позицією і незаплямованою совістю.

Людмила СТРАЖНИК

Коментувати