Ніч штурму. Враження оборонця Євромайдану

Особисті враження про ніч штурму:
Міліція поки, на жаль, з уродом. А з народом — щось непорівнянно шляхетніше, з народом – магія свободи й алхімія самореінкарнації.

Без перебільшення, минула ніч — з розряду таких, що запам’ятовуються на все життя. Ніч чергового багатомільйонного зачаття гідності, братерства і свободи. Спочатку був гімн. Традиційно щогодинний, о першій ночі. Перші декілька рядків — з долонею на серці, решта — під стукіт серця і шалений, майже інстинктивний біг в бік Інститутської. Потім з’явилися тривога, відчай і якась маніакальна готовність стояти до кінця, коли по цей бік барикад лише декілька рядів, а по той — активний наступ чи не тисячі бійців в уніформі. Але далі були два ключових тактичних фактори, які, на мою думку, в підсумку зіграли вирішальну роль у локальній перемозі на Інститутській. Перший (можливо, найголовніший) — “афганці”. Вони є справжніми героями цієї ночі, адже дуже довго обороняли підступи до барикад, дозволяючи виграти час і збільшити кількість людей на нашому боці.

Другий – неймовірна самоорганізація, як то майже блискавична нейтралізація провокаторських спроб (наприклад, намірів жбурляти тліючі головешки) і чітка координація дій зі сцени. Далі були три відбитих наступи і багато побаченого вперше і вперше відчутого ТАК СИЛЬНО!

Обурення від безмежної тупості й цинізму (як же так, виходить, вдень — “круглі столи”, а вночі — металеві щити?).  Почуття єдності і чуття ліктя, коли, дві руки сусідів з боку миттєво підхоплюють тебе після того, як твоя нога провалюється між скелетами знищеної барикади. Вперше в житті впритул побачив активні дії беркутівців. Вперше в житті побачив у їхніх очах справжій тваринний страх, коли наприклад один з “кугутиків”, опинившись біля нас у армагедонській тисняві (під час якої подумалось – чому, бляха, я раніше не тренувався затримувати дихання) спіткнувся і впав, волаючи про домомогу. Ми допомогли піднятися. Слід віддати належне цьому бійцеві, оскільки на прохання відступити він декілка разів прокричав своїм: “Передайте по цепочке – шаг назад”).

Був ніагарський водоспад адреналіну, коли з кожним сантиметром наближення беркутівців рука сусіда все міцніше впивається у твій локоть, даючи впевненість і витіснюючи будь-які залишки страху. Була ейфорія і безмаль крицева медитація від емоційного багаторазового вигукування “Завтра нас буде мільйон” і майже яснобачення про те, як цей мільйон починає втілюватися з думки на реальність. Проте найголовнішим потрясінням для мене стала миттєва мобілізація Києва. Середина робочого тижня, глупа ніч, мороз -10 і тут ніби неймовірне сюрреалістичне марево позаду — раптом звідусіль на Майдан під церковні дзвони починають стікатися спочатку струмки, а потім вже чималі річища людей. І це все — лише за декілька годин (слова одного чоловіка – дрімав, почув новини, встав з ліжка, пішов пішки і ось, за три години дійшов зі Святошина сюди).

Друзі, здається — це переломний момент і успішне проходження точки біфуркації!!!
P.S. Здається мені, стара сита Європа, де вже все давно “розкладено по поличках”, заздрить нам зараз ностальгійною заздрістю. Заздрить нам з таким самим почуттям, яке іноді може виникнути в успішного, розумного й забезпеченого літнього чоловіка, коли, дивлячись на енергійну й активну молодь, він десь думає
собі: “ех, де ж ті мої 18 років..”.
P.P.S. Малесенький аргумент для тих, хто все ще думає, що нас потім все одно “на..ть” і тому нема сенсу виходити. Сенс є хоча б у тому щоб дико запишатися, коли у перервах між наступами я разів зо п’ять був свідком того, як рядами мандрували порожні паперові стаканчики чи інше сміття з проханням “Передайте,
будь ласка, далі, щоб викинули”.

Автор: Vitalii Hrytsak 

Схожі публікації

Коментувати