Жертводавці

Славка приїхала у відпустку з Італії і тепер вдоволено сиділа у своїй хаті, розглядаючись по кімнаті – багато тут змін за останній рік! Довкола метушилися діти, розпаковуючи торби із гостинцями, а чоловік Тарас трохи сором’язливо подавав на стіл обід.

–          Їж, їж, Славцю, дорога далека, намучилася, нє? – догідливо промовила сусідка Данка, яка, почувши про приїзд, зразу ж прийшла провідати сусідку. Тепер вона примостилася поближче, і одним оком заглядала до торби, яку розпаковували діти.  – Десь вже дітиська очі видивили за тобов!

–          Ой, не кажи! – відповіла Славка, – Дорога тяжка…

Тарас невдоволено глянув на Данку, мовляв, «чи не пішла б ти додому, жінці відпочити треба», але раптом на порозі з’явилася інша сусідка – Ліда. Тарас зрозумів, що їх швидко не позбудешся, і тепер просто мовчки подавав страви. Раптом його благовірна стрепенулася:

–          Тарасе, а чого ж ти людей не запрошуєш до столу? Сідайте, сідайте, – владно скомандувала Славка, побачивши, що сусідки, для годиться, спробували відмовитися. – Дістань там з торби салямі і сир, зроби нам канапки. І мартіні! Лід є? – тоном клієнта ресторану запитала дружина.

–          Та звідки візьметься? Ми ж тут мартіні не п’ємо, – спробував пожартувати Тарас.

–          Ет… В тебе як завжди! Ну, давай так, хоч спробуємо…

Діти витягували з торби гостинці, а Славка задоволено коментувала і  пояснювала нетямущим сусідкам, що з чим їдять і що і як носити. За якусь годину всі розійшлися, і тепер Славка залишилася на одинці з Тарасом.

–          Чуєш, чоловіче, тут жінки кажуть – в селі нову церкву будують. А мені Бог допоміг, ой, допоміг! Я собі думаю – дамо щось на церкву, яких 100 євро. – Почувши це, Тарас мало не поперхнувся італійською кавою, яку привезла дружина. А Славка продовжувала далі:

–          Аво, кажуть, Леська як приїхала, зразу дала 200 євро, ксьондз по відправі оголосив, вся церква «многая літа» співала. Мені то не треба, я для Бога, бо, кажу, Він мені поміг роботу знайти. То що, підемо десь по службі, аби отець був, і занесемо, га?

Тарас вже звик у всьому підтакувати жінці, то й зараз промовив:

–          Та добре, дамо, раз ти хочеш!

–          Хочу, Тарасе! Але щоб все було, як в людей. Мені реклами не треба, бо то не можна, але хай оті, що там крутяться довкола отця Степана, знають, що й ми не востатні люди в селі, троха щось дбаємо, стараємося. Бо кожне тепер хоче з себе щось показати, а заздрить як, ой, заздрить… Оту-во, Данка якими очима дивилася, як дітиська торби розпаковували! Недобре то, аби чогось та й не наробила, бо вона може… Того й хочу щось дати на церкву, най Бог відверне лихе око.

В суботу, по вечірні, Славка з Тарасом зайшли в ризницю, де якраз переодягався отець Степан.

–          Слава Ісусу Христу, отче!

Парох, уздрівши свою парафіянку, яка приїхала із далеких заробітків, усміхнувся і відповів:

–          Слава навіки, пані Славо! Сподіваюся, Ви вже назавжди?

–          Йой, та де, отченьку! Дітей вчити треба, хату будувати. А тут де я раду дам? – відповіла сумним і покірним голоском Славка, підходячи під благословення.

–          Ваша правда! Бідні, ой бідні наші жінки! Працюють тяжко, мучаться, і все заради дітей!  Ну як, хоч вже трохи звиклися? – запитав священик, роблячи одне хресне знамення над головою в неї, а друге – над головою Тараса, який мовчки стояв біля Славки.

–          Та мушу! Тягну то на собі, я ж не одна така, – жалісно промовила Славка. – А Ви тут як? Чула, церкву нову будуєте? Чи то я хоч дочекаюсь в ній помолитися?

–          Дочекаєтесь, пані Славо, дочекаєтесь! Але ваша правда, то від нас всіх залежить, як швидко збудуємо, – зі скрухою в голосі відповів отець Степан.

–          Правда, правда, отченьку! Ми отут сімейством теж хочемо трохи помогти, – з тими словами Славка дістала конверт і вручила парохові. – Бо то, хто як не Ви, знає – можна на людях побожним здаватися, з гонором попереду всіх на процесії йти – але що з того? Церква нас вчить – ділами треба показувати… – Славка на хвилю задумалася, шукаючи слова на продовження монологу, але отець Степан мило усміхнувся і промовив, беручи конверт:

–          Дякую Вам, Славо, і Вам, Тарасе! Маєте рацію, в наш час – головне – діла! Добре, що ви не забули про Церкву на чужині. Бог Вам воздасть! Чи не будете мати нічого проти, як я вашу сім’ю за приклад поставлю і ми вам «многая літа» заспіваємо завтра по Літургії?

Славка засоромилася:

–          Та я знаю, отче… Чи то треба? А то заздрих є багато, скажуть, на публіку всьо робимо…

Парох, який добре знав уподобання своїх жертводавців, заспокоїв жінку:

–          Не хвилюйтеся, пані Славо, то ж молитва! Ми маємо молитися за жертводавців, а добрим прикладом людей вчити!

–          Ну, хіба, як треба для прикладу, може, інші ще дадуть, і так церкву скорше добудуємо… Як кажеш, чоловіче? – звернулася Славка до Тараса.

–          Та я знаю? Як отець скажуть, то так най буде! Вони ліпше знають, – промимрив у відповідь Тарас.

–          От і добре, – зрадів отець Степан. – Ну що ж, йдіть з Богом і приходьте завтра до храму!

Славка летіла додому на крилах. Ще б пак, тепер вона втре носа так званому «братству» і «старшим сестрицям», які раз на місяць підметуть церкву, поперуть рушники, а гонору! Тим часом, отець Степан вийняв з конверту гроші, поклав їх у старий сейф і потягнувся було за листком, де записують жертводавців для оголошення на Літургії, як раптом подзвонив телефон. Дзвонив дяк.

–          Отче, слава Ісусу Христу! Вибачте, що турбую, але баба Надя вмирає… Каже, хоче посповідатися перед смертю.

Баба Надя була ревною парафіянкою ще з часів підпілля, відвідувала всі богослужіння і часто допомагала прикрашати храм перед святами. Але останнім часом вона тяжко хворіла, а тепер, видно, вже й Бог до себе покликав. Священик швидко зібрався, наказав паламареві замкнути церкву і поїхав до парафіянки.

На другий день Славка з самого ранку носилася по хаті як ошпарена. По кілька разів перепрасовувала святковий одяг, щойно зауваживши якусь новоутворену складочку, приміряла, крутилася перед дзеркалом, при тому кваплячи чоловіка і дітей. Нарешті сімейство урочисто вирушило до церкви. Дорогою траплялися сусіди, які давно не бачили Славки, улесливо віталися, розпитували і так з традиційними чемними розмовами дійшли до храму. Славка, ввійшовши в церкву, перехрестилася, зробивши майже доземний поклін своїм дебелим тілом, і потягнула Тараса і дітей до переду. Гордо розштовхавши ліктями парафіян, вона стала біля крилосу, де вже стояв дяк та його добровільні помічники з числа голосистих парафіянок. Ставши на почесному місці, Славка владно махнула рукою до чоловіка, аби ставав з дітьми біля неї. Почалася служба, і Славка з усіх сил допомагала дякові. В таких випадках дяк, в перерві між піснеспівами огризався і вимагав у жіночок співати тихіше, але напевно вчора парох йому розказав про нових жертводавців, тож дяк тільки мовчки смикався, почувши чергове «Господи помилуй» від Славки.

Зрештою, Літургія закінчилася і священик вийшов до громади з проповіддю. Напоумивши паству, отець Степан взявся читати оголошення, а Славка аж вертілася з нетерпіння, чекаючи, коли ж вже нарешті дійде черга до жертводавців.

–          Ще хочу кілька слів подяки сказати нашим парафіянам, які в міру своїх сил підтримують будівництво нашого нового храму! – промовив нарешті парох, і Славка вся перетворилася в слуховий нерв.

Отець Степан почав читати список жертводавців з сумами пожертв і Славка невдоволено скривилася, почувши, що імена парафіян, які пожертвували менше, ніж вона, священик читає першими. З кожним новим іменем її напруга все зростала, аж ось парох закінчив читати і співаним речитативом проголосив:

–          Усім доброчинцям храму цього святого сотвори Господи многая і благая літа!

Її прізвище не прозвучало! Славка обернулася до чоловіка, і демонстративно, вголос промовила:

–          Ходи вже додому! Такі як ми тут нікому не потрібні, хіба наші гроші!

Дяк, почувши це, здивовано подивився на неї, тоді раптом щось згадав, і покинувши крилос побіг у вівтар.

–          Отче, на хвильку! – упівголоса покликав дяк священика.

Отець Степан, закінчивши співати многоліття, зайшов у святилище і невдоволено обернувся на поклик дяка:

–          Що сталося?

–          Отче, образили Ви жертводавця, Славка щойно з церкви пішла, бо її не було в списку!

–          О, Господи! – вигукнув отець Степан, – я, певно, вчора поспішав на сповідь, і забув її записати… І, що вже пішла?

–          Та пішла, отче!

–          І що робити? Хіба, знайди її номер телефону, я подзвоню, перепрошу і скажу, що в наступну неділю її окремо прочитаю і тільки їй заспіваємо «многая літа».

Славка, прийшовши додому, дала волю своїм емоціям:

–          І то називається церква? Та то публічний дім якийсь, а не Божий храм! Ти старайся, ту копійку нещасну від дітей забирай, а воно тебе з гноївкою змішає! Аякже, я там сі не кручу, як оті «сестриці» – йно плітки переказуют, їмості в очі підлещуют, а поза очі… Ая, вони добрі, воно сі навіть всере, і йому «многая літа»! Та не треба мені слави, най Бог то прийме, дітей охоронить! Але не по-людськи так робити, нє, не по-людськи! Ліпше би я ті єври якій сироті дала! Там йно своїм честь і слава, а від тебе лиш гріш потребуют!

Славка довго вела свій монолог, його вже слухав не тільки Тарас, а й Данка, яка прийшла на недільні балачки. Вона мовчки сиділа і тільки скрушно хитала головою на кожне звинувачення Славки. Зрештою, вона трохи вгамувалася:

–          Йой, Данко, не звертай уваги на мене. Хтіла як ліпше, а тут тобі в душу плюнули, то хоч виговорюся… Тарасе, давай може яку каву, – мовила Славка до чоловіка.

–          Та так, Славцю, правду кажеш! Я во дивлюсі, що отця Степана гет обкрутили оті «сестриці». Роблят в церкві, що хочут, то, що на тацу дають – крадут, а тепер во Андрій Касьчин, тої, жи в сестринстві, став прорабом на новій церкві. І не треба йому Іспанії! Думаєш, він би сі вертав звідтам, якби не міг ту добре вірвати? То з тої твоєї пожертви добре, як на церкву двайціть еврів піде, а решта йому до кишені!

Тут обізвався Тарас:

–          Аво, казав кум, Андрій звітував перед братством минулої середи. То йому ніхто ніц в очі не сказав, але всі дивувалися, яка то має бути дошка по дві тисячі за куб! Або поставив генератор і все на дизель бере з каси, а сам кинув дроти на лінію електропередач, там елєктрику краде, а тим, що має на дизель йти, з участковим ділиться.

Раптом подзвонив її телефон.

–          Альо!

Присутні побачили, як Славка почервоніла і почули таку розмову:

–          Нє, нє, отче, не хвилюйтеся! Мені слави не треба, я то від щирого серця… Що?.. Многая літа?.. Ви й так маєте кому «многая літа» співати, за кого молитися… Та чого я маю ображатися? Я ж зразу казала, що мені реклами не треба… Чого я пішла? Та щось в малого живіт заболів… Нє, то не через то… На другу неділю? Ой, не знаю, ми до чоловікових батьків збиралися їхати… Подивимося, як воно буде… Слава навіки!

Вона поклала трубку і спалахнула:

–          Нє, я того так не лишу! Я хочу в церкві Богу молитися, а не на задрипаний гонор довитися! Чого туди йти, як там ти нікому не потрібний, як об тебе там ноги витирають? Дзвонить тепер… Він, може, й добра людина, але пообкладався всякими аферистами – колись в партії були, дітей на Великдень в церкві лапали, а тепер страшно побожні поробилися! Ет! – Славка махнула рукою, – Давай Данко сідай ближче, троха мартіні з того всього вип’ємо!

Так пройшов тиждень. Славка трохи відійшла, заспокоїлася і, здавалося, забула за той прикрий випадок в церкві.

Стояла сонячна неділя. Парафіяни дружними натовпами верталися з церкви. Десь посеред дороги Данку наздогнала Ліда.

–          Слава Йсу! Дав Бог нині погоду! А що, десь Славки не видко? Не було її в церкві?

Данка зупинилася і уважно подивилася на сусідку:

–          Не було й не буде! Вона тепер старша сестриця в православних! Тарас її в хорі співає, нині перший раз співав, а Славка з тацею ходила. І, кажут, священик про неї казанє виголосив, бо дала двіста еврів на храм, «многая літа» співав!

Влодко Хіцяк

 

Digiprove sealCopyright secured by Digiprove © 2013 Влодко Хіцяк

Схожі публікації

Коментувати