Дідо

Саме так – “дідо”, а не “дід” чи “дідусь”. Так я називав його все життя, поки він переселився до Бога. Дідо був яскравим представником того покоління, яке зіпсовані речі ремонтувало, а не викидало, яке знало ціну хлібу, слову, дружбі.

Для мене він досі – взірець справжнього чоловіка. Він завжди робив те, що потрібно, а не те, що хотілося. Такі були часи. Він ні на кого не нарікав, все сприймав з іронією. А спокій! Який спокій він випромінював! Наче й не було переслідувань, тюрем, війни, інвалідності. В нього на все була своя думка, він вмів знущально коментувати все, що відбувалося довкола і все, про що писали в газетах.

Здавалося, дідо вміє все. В принципі, це не дивно. Він мусив все вміти, бо ніс відповідальність за сім’ю і в нього не було часу роздумувати “що ж я хочу робити в цьому житті, яка моя місія і покликання?”. Він не ходив на тренінги з мотивації та в “школи успіху”. В нього була дружина і діти. В них були спільні вороги – повоєнна розруха, переслідування з боку НКВД, податки та голод.

Дідо у 70 років
Дідо у 70 років

Не було роботи? Що ж, дідо вчився робити те, на що був попит і буквально за короткий час ставав незамінним спеціалістом. До війни він разом з товаришем відкрив у своєму селі магазин. Торгували всім, що було потрібно селянам і в них добре виходило. Але дідо занадто захопився боротьбою з окупантам – в той час це були поляки, і його посадили в тюрму, а магазин закрили. А тоді почалася війна…

Працюючи в магазині, дідо непогано вивчив бухгалтерію, і коли вернулися “совєти”, працював бухгалтером на місцевому м’ясокомбінаті, або, як тоді казали, “ковбасні”. Ця робота дозволила трохи пом’якшити наслідки повоєнного голоду для сім’ї, але залишитися надовго там не було можливості. Коли його звільнили через вказівку з НКВД, дідо перекваліфікувався на закупівельника. Він їздив по Україні й закуповував цукрові буряки для цукрових заводів. Але ця робота не приносила того, на що розраховувала сім’я. Довелося шукати щось інше. Саме тоді, в 50-х роках, люди почали потроху очухуватися від війни, будуватися.

Дідо вирішив стати будівельником, мулярем-штукатуром. Не маючи спеціальної освіти, він, вже у майже 50 літ, пішов різноробочим у будівельну бригаду. А за якийсь рік-два дідо приймав замовлення на будівництво в ролі майстра і став одним із найкращих мулярів у Бережанах. Його “замовляли” за кілька сезонів наперед. Вже на старості літ, коли не стало сил, до нього й далі приходили замовники. Дідові відмови на них не діяли і вони просили збудувати тільки їм, востаннє, а далі будете собі відпочивати, пане майстер. І часто дідо погоджувався. Ослаблений, із вічним кашлем, брав до рук “кельню” і йшов класти цеглу і розчин. Не для себе. В нього взагалі не було особливих потреб: тільки цигарки цукерки та книжки. Саме в такому дивному поєднанні. Він старався для нас, йому треба було внукам щось залишити.

А коли його здоров’я ослабло остаточно і він вже навіть на палкі прохання замовників мовчки хитав головою, дідо пішов вчитися. На кочегара. Ну, не сидіти ж вдома. Пенсія – 38 рублів. На них двох з бабцею. А ще внуки! І дідо став кочегаром. Вкотре в житті він змінив професію, бо треба! Я часто приходив до нього в котельню, де гули печі, палав вогонь, де було тепло і затишно, хоч трохи й страшно – а що, коли цей великий котел з водою трісне?

До діда тягнуло людей. Я пам’ятаю старих шляхетних чоловіків в капелюхах і маринарках, які приходили до діда побалакати і пограти в шахи. Шахи – це дідова пристрасть. Як цигарки, солодке і книжки. Шахістів для партій він знаходив усюди, навіть, якщо бував там вперше. В котельні теж. Нічні зміни минали в шахових баталіях, які дідо переривав тільки, щоби глянути на рівень води, температуру чи тиск, і відлагодити, що треба.

Його спокій був якимось неземним. Я досі не вірю, щоби людина, яка пережила стільки кривди та страждань, могла бути такою умиротвореною. Я не бачив, щоби він “вибухав”, не чув лихослів’я. Коли його щось нервувало, він просто відвертався, махав рукою, промовляючи своє незмінно іронічне “ет!”.

– Ет, щось таке говориш…

І все. Ніяких криків, злості чи повчань. Проте він не був слабаком. Дідо не “розколовся” в польській тюрмі, вмів відстоювати свою думку і вдало захищав свою сім’ю від повоєнних негараздів. Але не любив сперечатися з “дурнями”. Казав – “та що з ним говорити?”

Якось ми з дідом на порослих газонах біля автостанції рвали траву для кроликів. Раптом появився якийсь чоловік і з криками став ногами розкидати вже нарвану й оскладену в купку траву. Мовляв, тут не можна рвати, це його, чи не його, а державне, а він просто дбає про державу. Мені було років 10 чи 11, але дуже хотілося підійти до нього і вдарити. Було образливо, я б ще зрозумів, якби він просто нас прогнав, але ж він знищив нашу працю. Брутально і озлоблено. (Хто там казав, що за “совєтів” люди були добрішими?). Але дідо тільки промовив до нього:

– Ет, чоловіче, десь ти вже зовсім совісті не маєш!

І ми взяли свої клунки і пішли в інше місце.

Окрім шахів дідо любив солодке. Принісши заробіток після “квітки” на будові, він посилав в магазин за цукерками. Ми, звичайно, радо виконували дідове прохання, бо нам перепадало найбільше. Ще дідо любив чай, але, мабуть, не так чай, як цукор в ньому. Він кидав у склянку декілька ложок цукру, і те, що не розчинилося, виїдав ложкою. Все це важко поєднувалося з його іншою пристрастю – курінням. В діда йшло 2 пачки цигарок в день. Коли я підріс і почав цікавитися медициною, інколи вів виховні бесіди з дідом про шкоду куріння. Дідо слухав мовчки, а на завершення казав:

– Ет, ви мені вже того не відберете!

Ще дідо любив книжки. Він чемно ходив у бібліотеку і вдома чи котельні перечитував принесене. Часто казав, що “совєти” ту чи ту книжку “перекрутили”. Так він казав про твори Франка, Стефаника, Хоткевича та інших письменників, яких він читав до війни.

Весілля діда Михайла і бабці Марії, 1938 р.
Весілля діда Михайла і бабці Марії, 1938 р.

На “совєтів” дідо злості не мав. Він з них кпив. Як і з поляків. Про “москаля” дідо казав – ” то крутій, брехун і бандит”. Полякам за тюрму дідо “мстився” в інший спосіб. До бабці приходила сусдіка пані Свищова. Так її всі називали. Мешкала вона неподалік в страшній хатині, полишена дітьми. Їй там було холодно і самотньо, тому вона ходила по сусідах на “погаданки”. Приходила й до бабці. Розмови в них були про “ксьонзів” – де якого поставили і як він править, а також – спогади з минулого. Пані Свищова вважала себе ревною полькою, бо її покійний чоловік – колійовий службовець, – був римо-католиком. Коли вона появлялася на подвір’ї, дідо кликав нашого собаку Шаріка:

– Ану, Яне Собачинський, ходи-но сюди!

Пані Свищову це дуже нервувало і вона огризалася до діда:

– А він шо, поляк?

Дідо іронічно усміхався і йшов читати книжку.

Саме дідо, а не глянцеві зірки є для мене мірилом “справжнього чоловіка”. В нього, а не з “чоловічих” журналів чи тренінгів, я черпаю науку, як бути опорою і захисником. На нього навалилося стільки, що багато хто із сучасних мачо в таких умовах просто би “поплив”. За течією. А дідо не здавався. Із вічним спокоєм він завжди знаходив вихід. Плив проти течії. Робив, те що треба. Вчився. Працював. Іронізував. А найбільше – захищав.

Digiprove sealCopyright secured by Digiprove © 2013 Влодко Хіцяк
Вересень 29, 2013

Коментувати